Благодаріння

Різдвяний ранок - це найпрекрасніше, що є у Новому Році. Коли ти сонний ледве теплий біжиш до столу, щоб сьорбнути холодної куті. Підсмажити мамині вареники з капустою і картоплею, і доїсти оселедця в цибулі. Це той ранок, якого чекають всі, з року в рік, незалежно від віку, адже тільки тіло старіє, а дух вічно молодий.      Чесно кажучи Різдвяні свята не оминають ні однієї людської душі, вони зігрівають найзакам"яніліші серця. Вогник різдвяної свічки палає всередині і виблискує назовні, в очах - це дуже добре видно.      Пригадую, як колись ще зовсім маленькою саджав тато мене у санки і віз до дідусів і бабусь, щоб заколядувати. Так змалку і привчили, що я тепер ставши набагато старшою, іду до них і колядую.      Ідучи колядувати вдягаюсь потепліше, зв"язаний мамою шарф, як раз у пригоді, хоч і кусається, шерстить по шиї, за те тепло. Вийдеш на вулицю і бачиш, як різними веселковими барвами виблискують гірлянди обкручені у вікна, у вічно-зелені соснові Господні вироби

Чи я щаслива? чесно, айм не знаю. Від твого слова люблю - мало користі я маю. Гадаю, що і злочинець на прощання, коли мені встромить у спину ніж шепне на вухо, тихо і ласкаво: "На тому світі Богу передай, привіт!"

Мороз пощипував давно вже не рум'яні, а ще такі молоді щоки. Легкий холод, який підкрадався крізь шарф, лише пришвидшував ходу. Бо якось не годилось на саме Різдво застудитись. Долаючи метри білих вулиць, і чувши на кожному кроці різдвяні англійські колядки, не вірилось, що дочекаєшся Різдва. Бо за метушливими буденностями, вже й не пам'ятаєш, яке сьогодні число. Якби знала, що саме так готуватимусь до свят, навіть не помічаючи, як вони наступили. То б назвала себе єретичкою або негідницею.  Хм, але тепер зовсім інші часи і таке діло - це нормально. Шукаючи собі різні виправдання, не намагалась навіть збагнути, що все це не роки, не час і навіть не люди, а закам'яніле моє серце. Яке було головною причиною, через, що і не відчувався смак різдвяних мандаринок.

Це ж наскільки ми втратили свою вартість в очах Бога. Ми так загрузились в світ, так зависли в часі. Кожен з нас злився і втратив свою палітру кольорів, свою індивідуальність. Це ж настільки потрібно бути байдужим тобі, їм, вам, мені, щоб не бачити перед собою людського горя, людської немочі. Щоб йти і не відчувати болю... Це ж так ствердіти, так вмерти у своєму горю, щоб навіть не помітити сонця, народження дитини і смерті чоловіка.

А з часом, ми усі приходимо до істини. І як не на диво, кожен відкриває її по своєму. Бувають такі, що в зовсім зрілому віці торкаються її, і це  нормально. Але є ще такі собі диваки, бо в ранній стадії свого розвитку знаходять, радше докопуються до неї. І ось так маючи істину перед самим носом, ти задумуєшся: для чого вона мені?". А й правда, для чого, щось знати правдиве, адже світ, точніше його "володарі", давно розвісили свої пріоритети, і ми як стадо овець йдемо, в нікуди... P.S: Це все не триватиме довго, бо нічого немає вічного, рано чи пізно вичерпаються усі запаси людства: Гроші!

Я чомусь більше переконуюсь, що холод огортає за лічені дні чим раз більше і більше людей. Він вештається порожніми квартирами, вулицями, серцями. І до оніміння проникає у наше єство, де після своєї нестерпної присутності залишає тільки біль. Біль, через брак тепла. Як було б мені дано бути свічкою, то я б отак горіла -горіла, капав би віск,а я б горіла, до того часу поки б не зігріла усіх, кожного. Адже, як мені хочеться нести тепло.   Хм, але для цього потрібно хоча б самій зігрітись. 

«А знаєте, я таки наважилась відпустити» - промовила Дарина, і вибігши в слід за Олексієм крикнула: «Нехай тобі щастить з нею, щастя вам обом!» Це було останнє її побажання, бо через годину вона лежала у лікарні у білій палаті мертвою, лікарі говорили, що серце не витримало сильного емоційного збудження, хоча всі знали, воно не змогло жити без другої своєї половинки, адже яке життя без неповного серцевого м'яза, тим більше імплантат, так швидко не всуниш туди, тай Дарусиний організм не змирився б, не пристосувався б до, якогось чужорідного предмету у її, ще зовсім юному  їстві. Адже, змиритись із тим, що інша дівчина буде йому жінкою, матір'ю дано не всім. 

Коли людина ховається від світу, від людей, тоді нам потрібно чим швидше її лікувати, бо це не здорово, бути самим. Нам тоді потрібно повертати її до життя, бо ця хвороба приводить до смертельної не дуги, яку якщо не лікувати, то утвориться хронічне запалення. Якщо людина замкнута і сувора, то це не означає, що вона погана, навпаки в цій потаємні істоті, може критися стільки добра і тепла, що інша більш дружелюбніша, розкута людина позаздрила б їй. Дуже часто - це ми робимо, своїх ближніх такими самотніми, своїми не обдуманими рішеннями, словами: ми нищимо особистість. Тому не давайте людям замикатись ключами горя, а  викидайте їх, так, щоб більше ніколи не знайти, спалюйте мости, які ведуть до тих дверей-самотності. Ми можемо запалювати в очах життя, в серці щастя, а на устах посмішку, тому не гаймо часу...

Вона була такою щирою, коли дивилась йому в очі. В її погляді не було злості чи ненависті, в таких очах панувала лише любов з присмаком щастя. Як би він знав як Ярина вміла чекати, вона так це відповідально робила, що люди завжди повертались назад. А ще дівчина любила теплі вечори, чай з м'яти, виходити з ранку на балкон  і творити музику. Музику просту, із кількома горобцями, що як раз чекали на свій звичний сніданок з Ярусених  рук. Любила коли цвіли біля під'їзду тюльпани, вони тоді просто заворожували її погляд, адже тюльпани були одними із її найулюбленіших квітів. Така собі дівчина не високого росту, з сірими очима і теплою усмішкою зігрівала серця, не одній людині, яка зустрічалась на її дорозі.... Якби він лиш бачив - це, як Ярина готувала вечерю, як подавала її на стіл, як пестила своє кошеня, і розчісувала свою не дуже довгу косу... Якби він бачив, все б зрозумів, а так залишилось їй лиш вірити, що він і досі ще не втратив того запалу до неї, що горить в ньому та іск

Коли стоїш на грані, тоді просто однаково. Однаково чи будеш ти знаменитим, багатим, щасливим. В ту хвилину тебе полишають усі думки, крім однієї, найважчої. Скільки? Це слово стає таким ріжучим і важким, немов гастрит. Так, скільки раз протягом свого такого безцінного життя ти сказав, що любиш батькам, друзям, будь-кому...? Скільки допоміг тим, хто просив, подав свою руку підтримки сестричці чи братові? Скільки раз вбивав словами душі, притому ще й усміхаючись, ніби нічого і не сталось? Скільки відмовляв, проходив повз, нарікав, вимагав не можливого? Скільки????  Це слово стає таким їдким і нестерпним, що просто розумієш, що воно нищить тебе із середини. Бо коли стоїш на грані смерті, ти починає по-іншому мислити, не так, як завжди. Кожна секунда стає важливою і дорогою, за неї ладен віддати все, щоб хоч трішки ще подивитись живими очима. Вмирати важко, особливо молодим, юним, квітучим та й принципі людині і старечого віку важко прощатись із короткочасним житлом, бо все-таки є якийс

Зараз, сидячи за комп'ютером  і переглядаючи свою сторінку в Вконтакте, я долаю велику смачну булочку, яка ніякими зусиллями не хоче мною їстись... Неначе змовились усі виробники борошняних виробів не годувати чудернацьку дівчину булочкою. Ще чуть і я просто на робочому столі помру від надзвичайно гарного вигляду цієї спокуси з варенням у середині і корицею... P.S: спасибі, що піклуєшся мною, знаю точно, що через голод я не помру))

Усім доброго дня! Мої читачі, сьогодні день чудовий, не засиджуйтесь у кімнатах біля комп*ютера,  а вистрибуйте чим швидше на вулицю, адже Літо прийшло.... Його я чекала ще з лютого, і дочекалась....У четвер я побувала у прекрасному місті Львові, напилась доброї львівської кави, з*їла багацько шоколаду і по  їхала солодка до дому...Так саме місто, є надзвичайно липким як мед, бо воно просто приклеює до себе багато туристів і гостей із нашої української землі...За такий короткий час я побувала у Шоколадні майстерні і де мені дуже сподобалось, там просто шоколад по всюди, він дуже смачний, але перше як попасти в це солодке місто зі мною сталось багато пригод, мене не посадила провідниця в потяг і  не продали білетів, бо виявляється тепер без паспорта нікуди. Одним словом "залізне коритце" поїхало без мене. Але ми люди-українці  мужні не здались так легко, і доїжджали каретою...жартую автобусом. І так насилу я прибула до міста Лева. Буду його підкорювати) За т

Стояла, мокнула під дощем змивали краплі туш з очей Стікали фарби з рук холодних  від недоторканих плечей.  А дощ ішов, без жалю лив мочив водою стопи голі Залило небо світ пустий і не видати ні одного кроку. Змахнули крилами пташки піднялись вгору щоб зігрітись А я стою на мокрій цій землі і хочу також з ними полетіти. Візьміть мене з собою до небес бо хочу світ очима обійняти Завмер би, погляд від краси і я б навіки вічні вмерла. Птахи, чомусь не чули голос мій можливо їм не дано чути Людинку, що стояла не землі волала і благала зрозуміти.

Мені б пташині крила  щоб високо літати  і над землею вільно  свої пісні співати. До хмар би доторкнулась  напилась дощу з неба  я би не повернулась  ніколи на цю землю.  Мені б пташині крила щоб високо літати  свої думки й печалі десь в хмарах заховати.