Коли стоїш на грані, тоді просто однаково. Однаково чи будеш ти знаменитим, багатим, щасливим. В ту хвилину тебе полишають усі думки, крім однієї, найважчої. Скільки? Це слово стає таким ріжучим і важким, немов гастрит. Так, скільки раз протягом свого такого безцінного життя ти сказав, що любиш батькам, друзям, будь-кому...? Скільки допоміг тим, хто просив, подав свою руку підтримки сестричці чи братові? Скільки раз вбивав словами душі, притому ще й усміхаючись, ніби нічого і не сталось? Скільки відмовляв, проходив повз, нарікав, вимагав не можливого? Скільки????  Це слово стає таким їдким і нестерпним, що просто розумієш, що воно нищить тебе із середини. Бо коли стоїш на грані смерті, ти починає по-іншому мислити, не так, як завжди. Кожна секунда стає важливою і дорогою, за неї ладен віддати все, щоб хоч трішки ще подивитись живими очима.

Вмирати важко, особливо молодим, юним, квітучим та й принципі людині і старечого віку важко прощатись із короткочасним житлом, бо все-таки є якийсь невидимий зв'язок, що прив'язує її до землі, людей... Знайте одне: живіть, поки дано! Бо на нашому місці не одна людина просто зараз хотіла б опинитись, а ми?...Тому коли прийде час і наступить питання: скільки? Нехай буде багато раз: посмішок, добра, любові, поцілунків, щастя, Бога.....