Благодаріння

Коли людина ховається від світу, від людей, тоді нам потрібно чим швидше її лікувати, бо це не здорово, бути самим. Нам тоді потрібно повертати її до життя, бо ця хвороба приводить до смертельної не дуги, яку якщо не лікувати, то утвориться хронічне запалення. Якщо людина замкнута і сувора, то це не означає, що вона погана, навпаки в цій потаємні істоті, може критися стільки добра і тепла, що інша більш дружелюбніша, розкута людина позаздрила б їй. Дуже часто - це ми робимо, своїх ближніх такими самотніми, своїми не обдуманими рішеннями, словами: ми нищимо особистість. Тому не давайте людям замикатись ключами горя, а  викидайте їх, так, щоб більше ніколи не знайти, спалюйте мости, які ведуть до тих дверей-самотності. Ми можемо запалювати в очах життя, в серці щастя, а на устах посмішку, тому не гаймо часу...

Вона була такою щирою, коли дивилась йому в очі. В її погляді не було злості чи ненависті, в таких очах панувала лише любов з присмаком щастя. Як би він знав як Ярина вміла чекати, вона так це відповідально робила, що люди завжди повертались назад. А ще дівчина любила теплі вечори, чай з м'яти, виходити з ранку на балкон  і творити музику. Музику просту, із кількома горобцями, що як раз чекали на свій звичний сніданок з Ярусених  рук. Любила коли цвіли біля під'їзду тюльпани, вони тоді просто заворожували її погляд, адже тюльпани були одними із її найулюбленіших квітів. Така собі дівчина не високого росту, з сірими очима і теплою усмішкою зігрівала серця, не одній людині, яка зустрічалась на її дорозі.... Якби він лиш бачив - це, як Ярина готувала вечерю, як подавала її на стіл, як пестила своє кошеня, і розчісувала свою не дуже довгу косу... Якби він бачив, все б зрозумів, а так залишилось їй лиш вірити, що він і досі ще не втратив того запалу до неї, що горить в ньому та іск

Коли стоїш на грані, тоді просто однаково. Однаково чи будеш ти знаменитим, багатим, щасливим. В ту хвилину тебе полишають усі думки, крім однієї, найважчої. Скільки? Це слово стає таким ріжучим і важким, немов гастрит. Так, скільки раз протягом свого такого безцінного життя ти сказав, що любиш батькам, друзям, будь-кому...? Скільки допоміг тим, хто просив, подав свою руку підтримки сестричці чи братові? Скільки раз вбивав словами душі, притому ще й усміхаючись, ніби нічого і не сталось? Скільки відмовляв, проходив повз, нарікав, вимагав не можливого? Скільки????  Це слово стає таким їдким і нестерпним, що просто розумієш, що воно нищить тебе із середини. Бо коли стоїш на грані смерті, ти починає по-іншому мислити, не так, як завжди. Кожна секунда стає важливою і дорогою, за неї ладен віддати все, щоб хоч трішки ще подивитись живими очима. Вмирати важко, особливо молодим, юним, квітучим та й принципі людині і старечого віку важко прощатись із короткочасним житлом, бо все-таки є якийс

Зараз, сидячи за комп'ютером  і переглядаючи свою сторінку в Вконтакте, я долаю велику смачну булочку, яка ніякими зусиллями не хоче мною їстись... Неначе змовились усі виробники борошняних виробів не годувати чудернацьку дівчину булочкою. Ще чуть і я просто на робочому столі помру від надзвичайно гарного вигляду цієї спокуси з варенням у середині і корицею... P.S: спасибі, що піклуєшся мною, знаю точно, що через голод я не помру))