Напевне я радше виглядала шаленою, і до гіркоти безнадійною. І так що разу дивлячись на ці божевільні, спантеличені очі, ти собі гадала, що в них, як ні в кого іншого є щось таке, що колись в потрібному моменті сколихне світ, розгойдає його, як немовля в колисці. І тоді і попливуть, всі шизофренічні, депресивні і просто реактивні стани, прямісінько на тебе, лише від її перебування в тебе в кабінеті. А ти, як якась кішка, що вилизує тарелю з сметаною, вилижеш скривджену, зранену її душу. Теплими, як молоко епітетами, алюзіями, перифразами, чи навіть чимось більшим. Так від не витримки, не маючи можливості приховати погляд, захлинатиметься слізьми, які будь радше гіркими ніж солодкими, радше щирими ніж вимушеними стурбована пацієнтка. А ти люблячи її, як своє відображення в дзеркалі, не витрачатимеш ні однієї хвилини на марно, даватимеш її більше ніж, заспокійливі пігулки, даватимеш – свою любов.

* Лиш в ту хвилину ти могла стерти написані мемуари - рукою її долі. Якось надто солодким видався їй гіркий присмак солі. Тієї самої, яка вже в котрий рік роз’їдала рану, завширшки цілої долоні. Ручаями лились сльози, а з ними виходило все не доказане,  не до забуте, не до люблене. Бач завжди є найкраще, одразу викривати душу, і з святої легкістю рухатись далі. Бо то так живеш, безтурботними днями, а потім доходиш до того, що тримаючи в руках календар, бачиш величезний проміжок часу, який вже нічим не заповниш.

Давав би Бог завжди терпіння. А ще міцного сну, який є запорукою здорових нервів.